Кожна літературна мова доти жива, і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасности, значить збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації, …а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомо народного життя і з відмін та діалектів народного говору.
Іван Франко
Актуалізація національно-культурних цінностей в Україні, насамперед вагомості материнської української мови, її вільного незагроженого функціонування, зазвичай і цілком логічно збігається з активізацією різноманітних діалектологічних досліджень: монографічних описів окремих говірок чи говорів, тематичних груп лексики різних регіонів нерідко із реєстром окремих діалектних рис і доданими словничками диференційного типу чи глосаріями малозрозумілих (незрозумілих) слів в опублікованих творах художньої літератури. У повоєнний період активізацію таких розвідок стимулювала передусім робота над Атласом української мови. До слова, вихід багатьох діалектологічних лексикографічних робіт позначає реалії й сучасного українського життя.
У живій (чи то діалектній) мові заховано не тільки багатство репертуару української мови на всіх рівнях – фонетичному, лексичному, синтаксичному і т. ін. – але й тенденції їхнього розвитку. Їх виявлення посприяє логічному, вмотивованому розв’язанню багатьох мовознавчих проблем. Брак таких даних, з одного боку, не дає змоги поставити крапку в багатьох питаннях мовної кодифікації (скажімо, яку форму визнати нормативною: вісті чи вісти, любові чи любови, інакше чи инакше і под.), а з іншого боку, спричиняє розвиток дискусій у найрізноманітніших, часто антагоністичних напрямках (наприклад, щодо кількісних та якісних параметрів лексичних запозичень, західно- чи центральноукраїнських рис у літературному стандарті української мови; невиправданого наближення норми до російської мови чи справедливого базування її на рідному живомовному ґрунті). Уже тривалий час не вщухають суперечки про прийнятні правописні норми в українській мові, а доконечної, вичерпної й ґрунтовно аргументованої ухвали нема й досі, бо відсутня повна картина правдивого функціонування мови на різних рівнях і на всьому ареалі її поширення, а, отже, цілком слушними й дуже своєчасними на книжкових полицях як учених-лінгвістів, так і просто шанувальників українського слова є діалектні словники. Не в останню чергу задля поступу у цьому напрямку ми взялися за підготовку Словника гуцульської говірки сіл Річка та Яворів, що в самому осерді Косівщини, – словника диференційного типу, який лексично репрезентує найрізноманітніші сфери життя й побуту гуцулів.
Села Річка та Яворів, які стали об’єктом лексикографічного опрацьовування, межують між собою. Перші письмові згадки про них датовані 17-им століттям, а розміщені вони в мальовничій частині Покутсько-Буковинських Карпат, однорідні в мовному плані і немалі за чисельністю: у них загалом проживає 4,5 тис. осіб. Тут колиска відомих далеко за межами не лише Гуцульщини, але й України майстрів народного декоративно-прикладного мистецтва. Від народного майстра, класика гуцульського різьблення Юрія Шкрібляка (1822 – 1884) з Яворова, ювілей якого відзначають нині на державному рівні, беруть свій початок знамениті династії різьбярів Шкрібляків (Токарюкових) і Корпанюків (Бульбакових). Знаменитий різьбяр Марко Мегединюк (1842 – 1912) заклав основи річківської школи різьби з інкрустацією. Відомі річківські династії: різьбярів (Кіщуки – Онуфришині, Тонюки – Єкобові, Грепіняки – Семенові); майстрів з випалювання (Грималюки – Юроччині), найвизначнішим представником якої був заслужений майстер народної творчості України Іван Грималюк (1904 – 1989). Різьбярі, бондарі, мосяжники, майстри гуцульської архітектури, столярі, килимарі, ліжникарки, писанкарки, вишивальниці – ледь не в кожній хаті.
Це дуже давній край (водночас цілком сучасний), який заховує в собі багато архаїки, цікавих фактів різних страт життєвого шляху людини: етнічної; побутової; сприйняття природи і себе в природі; ремесла й ужиткового мистецтва; міжособистісних стосунків; колоритних, закорінених у природу, невіддільних від неї, а часом навіть містичних обрядів і обрядових дій, які супроводжують людину від народження аж до її смерті. Недарма в усі часи він вабив до себе письменників і художників, етнографів і фольклористів.
При укладанні Словника автори намагалися щонайповніше представити лексичний репертуар говірки, тобто презентувати усі тематичні групи лексики. Це забезпечено, зокрема, використанням для збору говіркового матеріалу усіх доступних, апробованих часом і фахівцями-діалектологами (у підготовці діалектних атласів, словників, текстів, матеріалів як в Україні, так і поза її межами) питальників, а також досвіду попередників-лексикографів гуцульського і суміжних регіонів функціонування українського живого слова (опубліковані словники гуцульського (і не тільки) говору, сучасні й давніші).
Головними інформаторами при створенні Словника є Параска (Копильчюкова) та Микола (Федьків) Соломійчуки, мешканці цього краю, рід яких закорінений в обох селах. Їхній досвід і глибокі знання життя й побуту, обрядів і ремесел, матеріального і духовного світу гуцулів Річки та Яворова винятково прислужилися у виконанні цієї трудної, але доконечно необхідної роботи.
У Словникові зважено як подання (відбір, тлумачення), так й оформлення лексичного говіркового матеріалу: обрано алфавітний порядок розміщення статей; продумана структура словникової статті – реєстрове слово, його транскрипційний запис, позначки родової належності та граматичні форми для іменників (чоловічого і середнього роду – форми родового відмінка однини, і для всіх – називного й родового відмінків множини), родові форми прикметників, частиномовні ремарки для прислівника і службових частин мови: частки, сполучника, прийменника, вигука, запропонований адекватний фактичному матеріалові лад ремарок. Вони разом із вмотивовано ремаркованою частиномовною (числ., присл., вигук та ін.), стилістичною (вульг., експрес., ірон., зневажл., лайл., пестл., та ін.), за фахами (мед., зоолог., бот. і под., зазвичай, із латинськими відповідниками1 ) та ін. стратифікаціями допоможуть укладачам адекватніше відтворити, а читачам цієї лексикографічної праці відповідно сповна зрозуміти картину життя горян. Цьому сприяє також вміщений як у реєстрі, так і в ілюстраціях та додатках ономастичний фактаж сіл: передусім топонімний та антропонімний. Послідовно зроблено відсилання до споріднених слів (лексично чи семантично), ідіом, наведено різні типи лексикалізованих словосполучень, подано усталений список умовних скорочень. До реєстрового слова, зазвичай, наводимо затранскрибований запис різновеликих уривків із спонтанного мовлення, тобто автентичного тексту, розміри яких мотивовані реєстровою статтею (лексемою): її складністю, специфікою, раритетністю тощо.
Фактичний лексичний матеріал за вище описаною методикою зібрано Марією Астаф’євою-Соломійчук, яка використала як власні знання рідної говірки, так само й діалектні записи, передусім від рідних батьків, а також – односельців.
У реєстровій частині словника в полі зору авторів – щонайперше лексеми, які репрезентують характерні гуцульські реалії, іноді дуже раритетні у вимірах як речових, так і віртуальних. Намагаючись максимально адекватно представити світобудову гуцулів, розкрити серцевину повсякденного життя, становлення й ієрархію стосунків у родині, селі, ставлення до сусідніх (ближчих і дальших) етнічних груп тощо, сприйняття своєї окремішності в цілому, прагнемо якнайповнішого й точнішого тлумачення їх, полегшення повноцінного розуміння їхньої суті, тому особливу увагу звертаємо на ілюстрації, формулюючи до них такі вимоги:
*ілюстративні вислови невимушені, «живі», записані безпосередньо з уст інформаторів, а не змодельовані у віддаленому від досліджуваної говірки кабінеті;
*змістова відповідність і повнота в презентації семантики слoвника;
*усвідомлена «вичерпна обмеженість»: розкрити суть процесу, реалії, поняття «просторово» обмеженим текстом;
*певна (евентуальна) документальність: по-перше, в ілюстративному матеріалі, доданому до реєстрового слова, для роз’яснення чи увиразнення його тлумачення, чи то презентації реального «життя» слова в говірці фігурують, зазвичай, реальні мовці сіл Річка або Яворів; по-друге, цій меті сприяє онімне (топонімне й антропонімне) представлення краю (зібрано і подано до друку в Ономастичному бюлетені Інституту української мови Національної академії наук України перелік прізвищ (із транскрибованими формами) мешканців цих сіл);
* для розширення кола користувачів, тобто, щоб використання (читання і розуміння) Словника не вимагало спеціальної філологічної (діалектологічної) підготовки, відтворюючи особливості говірки, ілюстративний матеріал подано у спрощено-транскрипційному записі. Спрощено, бо деякі звукові особливості елімінуємо, тобто графічно відтворюємо фонему (інваріант), а не звук (конкретний вияв звука).
Здебільшого це стосується позиційного (у новозакритому складі) звучання рефлексів *о (віин, ніичь, жіинка, біик – ‘бік, сторона’, Ріиздво, ріик, ліижниік)2 ; чи так званого закритого [o]: у тексті ілюстрацій, залежно від позиції – сусідства з іншими звуками, передаємо його як [о] чи [ў] (обедатиі сиі, обіиздрітиі сиі, опецок, обпчімхатиі, овечька, ўбертатиі, ўбзератиі, ўбиігнатиі, ўжениетиі, ўлуфко та ін.); вияву фонеми [и], яку транскрибуємо як [иі] (виіштриікнутиі, приістиегнутиі, виішиікє, ліижниік, Приісліип) тощо.
Ілюстрації можуть бути різними за обсягом (одне-два речення чи й більший уривок тексту). Наприклад:
ЗДВИГ [здвиегх], -у, sg. t., ч. Велике зібрання людей. На Йвана в Косові отпуст, то коло церьквиі такией здвиегх людией був! Див. також купа (2), мир, могила (2), товпа.
НАРІК [наріик], присл. Наступного року. Дай Боже, абиех у здоров’ю ші дочікалиі й наріик Ріиздво світкуватиі.
ПАМНЄТЛИВИЙ [памнєтлиівиій], -а, -е, -і. Який має добру пам’ять, легко запам’ятовує. Я молодов така була памнєтлиіва, шо абиех рас учюла співанку, – то вже переймиела.
РАЖЄТИ [ражьетиі], -ю, -я, -ют, недок. Вражати, завдавати болю, торкаючись рани, болючого місця. Єк я собі нагадаю тай за Ниіколочька, коло серця миі ражєя тоненька сорочька. Єк я собі нагадаю тай за Ниіколиену, я ніи годна зоднуватиі до вечеара дниену (співанка).
ВАЛИЛО [валиело], -а, мн. -a, -ил, с. Обладнане місце, споруда на річці, де валєют ліжники. Коло рікие в земние копают єму дес віид двох до двох иі пиів миетра заглібоку. Бокие ємиі обмуровуют, а дно засиіпают камінім. У цу єму кладут дерев’єне корието на піивтара миетра заглібокеа. Верьх кориета мая миетер десікь на миетер десікь, боковиениі скісні, так шо дно кориета вже мая лиеш шиізьдиісєкь на шиізьдиісєкь циінтомиетриів. У цему кориекі валєют циі ліижниікиі, зарес роскажу. У єму може иітие ніи кончеа одно корието, їх може бутиі иі двоя поровень. На боковиінках кориета вверьху є рєдт круглиіх диірок шіиськь-сім циінтомиетриів у ґіаметрі. Єк циех диірок ніи буде, то вода ніи ме крутиетиі ліижниіком, тиій віин ніи буде сиі валєтиі. Виешше віид ємиі на ріці кладут гакь, абие пиідоймиетиі воду. Віид гакі виікопаниій спохєло шанец до ємиі, млиініивка назиівая сиі. У млиініивку закладениій дерев’єниій жолобп зо штиериі-п’єкь миетриів задовгиій, а піив миетра зашиірокиій, лотока назиівая сиі. Лотока однием краям трішькиі звиісая над ємоув с кориетом. До цего краю лотокиі приібиетийі гук, це така завужена дониезу, дерев’єна, кантова, штиериігранна труба. Гук мая доувжиіну миетер двацікь-миетер триецікь циінтомиетриів, заходиіт у корието сторцом поприі самої бокової скінкиі кориета, дес на триецікь циінтомиетриів віид верьхного краю. По лотоці вода йде з рікие, попадая в гук, а чеарес то, шо віин вузскией, збіиршуя сиі напіир. Вода паде згорие піид напором у корието тиій робиіт бульбон, ну так біжиет удолиену по спохиеліий боковіий скінці кориета, далі по дну, далі пиідоймая сиі наверьх по другіий боковиенці кориета тиій закручюя сиі, завертая сиі знов удолиену. Цей бульбон хапая иіс собов ліижниік, тиій рухая, крутиіт нием, єк у пральніи машиені. Так иіз ліижниіка виіполікуя сиі брудт, віин сиі сходиіт, малиет циі в розмірах, тиій трошкиі волохатиіт циі, пуская барму. В одному кориекі зарас можут валєтиі сиі п’єкь ліижниіків. Улікі, колие вода тепла, ліижниік траба валєтиі трие-штиериі годиені, а взиімі ліижниік може й добу ходиетиі. А чеарезс диіркие в кориекі вода виіходиіт, скікая у млиініивку, ту, шо виікопана з другого боку ємиі, ниешше віид тої, шо у валиело входиіт, тиій по млиініивці иіде в ріку. (Записано від Лосюка Василя Олексійовича – Кумакового, с. Яворів).
Ілюстрації у Словникові мають самодостатнє значення: іноді засвідчують, крім лексичного, також цікаві, притаманні говірці, особливості інших мовних рівнів.
Фонетичні: наявність рельєфної гуцульської звукової риси – перезвуку [а] >[е] після м’яких, шиплячих чи африкати із найширшою фонетичною презентацією результатів: від [е] через ряд «перехідних» звуків еі, іе аж до [і] (єблуко, єма, жєба, шєпка, шєські – ‘щастя’, ші – ‘ще’, флєшка – ‘пляшка’, Їворіив, Жєб’ї); вимова ненаголошених [о] > [оу] (коужух, половиеноув, ємоув, коуму); наявність м’яких звуків [ґ’], [к’] (ґєґьо – ‘тато’, ґівчіна – ‘дівчина’, кіло – ‘тіло’, кігнути – ‘тягнути’); засвідчено факт яскраво вираженого обниженого наголошеного вокалізму [и] > [ие] (приечька, здвиегх, миетиі, пиево), а після африкати [ч’] і пом’якшеного [к?] у прикметникових закінченнях незалежно від наголосу – [е] > [еа] (вечеар, вчеаре, зачеарти, глібокеа, широкеа, плачеа, кончеа); специфічний вияв фонеми [и] (< рефлекси *і та *u) у проміжному звукові між [и] та [і], який транскрибуємо [иі] (виіштриікнутиі, приістиегнутиі, виішиікє, ліижниік, Приісліип); особлива, без пом’якшення попередніх приголосних, рефлексація давнього *о у проміжному звукові між [і] та [и], який транскрибуємо [іи] (віин, ніичь, жіинка, біик – ‘бік, сторона’, Ріиздво, ріик, ліижниік, пропіий); оглушення (снігх, зубп, лишка – ‘ложка’, росказати, виіттепер, росходиетиі сиі); відсутність подвоєння кінцевого приголосного основи в іменниках середнього роду колишньої -jo-основи (жиікє, шиікє, знакє – ‘знаття’, зілі – ‘зілля’, пранє – ‘прання’, Полісі – ‘Полісся’, вориені – ‘вориння’) та ін.
Морфологічні: закінчення -ов в орудн. відм. одн. іменників, займенників, прикметників та дієприкметників жіночого роду (руков, ногов, тобов, собов, зеленоув, довгоув, намальованоув); -ови в дав. і місц. відм. одн. іменників другої відміни чол. роду і дав. відм. одн. середн. роду (Иівановиі, Дмиетровиі, чьоловіковиі, пановиі, селовиі, зерновиі, віикновиі); лексема верекєнка – експрес. ‘хустка’ чи ‘стара хустка’ (звичайного розміру) або сталєнка – ‘бартка’ – формальні демінутиви, які передають нейтральну сему та ін.
Синтаксичні: Ой по дуб’ю дрібне лиеські, по дуб’ю, по дуб’ю, я про ріцкиіх леґіниеків їворіивскиіх люб’ю. Я про це буду. – значення допустовості, виражене прийменниковою граматичною конструкцією (про леґіниеків, про це) про + знах. відм. на противагу літературній нормі – прийменникова конструкція незважаючи на або попри + знах. чи без + род., а щодо другого прикладу – зі значенням відсутності чи виключення об’єкта (без цього); Міині за Федору ніидавно росказалиі, я ніи знала, шо вна виішиівала тиій шо та старовіцка сорочька в Гафії віидт Федориі. – значення об’єктного відношення (об’єкт дії, предмет думки, розмови, турботи), виражене прийменниковою граматичною конструкцією (за Федору) за + знах. відм. на противагу літературній нормі – прийменникова конструкція про + знах. відм. (про Федору); Гануся Олексина з Луга нам фамілія: яї мама, Гафія Їлака Даниелкового, а міий ґєґя – то собі ріинні. – значення посесивності (нам фамілія), виражене безприйменниковою граматичною конструкцією з дав. відм. на противагу літературній нормі – конструкція з присвійним займенником (наша родина); значення словосполук иікией завелиекиій, иікией зарозумниій, иікией затеплиій, иікией зафайниій, иікией задужиій – ‘наскільки великий (розумний, теплий, файний, дужий)’; шо то за чємне, шо то за робиітниій – ‘дуже чемний (працьовитий)’; заглібокиій – ‘глибиною’, зашиірокиій – ‘шириною’; препозитивне вживання частки си – ‘ся’, навіть через кілька слів від дієслова та ін.
Окремі реєстрові слова допомагають з’ясувати процес і наслідки адаптації запозичень у фонетичному й структурному аспектах (анкоголиік – ‘алкоголік’, баґажя – ‘багаж’, бадати, бакал – ‘скляна кружка з ручкою’, інтернат – ‘інтернет’, лєтрика, тіиліфон, левізор – ‘телевізор’, пляц, фіранок), за винятком, якщо ці параметри збігаються з літературною нормою мови-реципієнта (бануш –‘густа каша із кукурудзяної муки, зварена в казанку на сметані’, банти, банувати) чи мови-джерела (васиірваґа, оберліхт); спосіб творення говіркових термінів (бабіна – ‘велика котушка з намотаними дротом, нитками тощо’, багнет – ‘колій, довгий вузький ніж, яким колють свиней’, банєнка – ‘широка сокира, якою розколюють товсті дерев’яні колоди (переважно навпіл), аби їх надалі легше було поколоти на дрова’, беркульоз, бібульниік у ґраблиі) та ін.
Перед діалектологом-лексикографом надто гостро постають як стрижневі дві проблеми. По-перше, уніфікація графічного оформлення як слoвника, так і тлумачної, ілюстративної його частин, а саме:
*наявність/відсутність транскрибованих записів;
*поєднання транскрибування фактичної вимови з умовностями чинних орфографічних норм;
*визначення системи використаних знаків як фонетичної чи фонематичної транскрипції;
*намагання пристосувати літературну орфографію до зафіксованого діалектного явища (йдеться про написання разом, окремо, через дефіс, прийменника з іменником, прислівників).
По-друге, наукова інтерпретація фактичного матеріалу, зокрема добір і використання термінів і формул у його представленні й тлумаченні.
Розв’язання цих проблем у презентованій лексикографічній праці, попри пручання чи навіть спротив живого мовлення вузьким рамкам літературної орфографії, спробам тлумачення окремих (чи й групи) лексем3 сприяло її вивершенню.
Занурюючись у живодайні глибини народного слова, навіть не хочеться зважати на якісь другорядні технічні, передусім графічні, труднощі в оформленні багатющого лексичного матеріалу, кожна сторінка якого рясніє новаціями для української лексикології зокрема і славістики загалом. Віримо, що введений у науковий обіг новий, значний за обсягом, вагомий за змістом, фахово зібраний, скрупульозно проаналізований, належно лексикографічно оформлений фактичний матеріал має евристичний потенціал для лінгвістики (і не тільки). Сподіваємося, що ця праця стане стимулом для філологів і нефілологів, але патріотів рідного краю й материнського слова до укладання подібних словників, заохочуючи оприлюднення аналогічних видань із різних регіонів України.
Як додаток до Словника готуємо затранскрибовані тексти найрізноманітніших сюжетів із життя мешканців Річки та Яворова, а також фольклорних матеріалів, передусім співанок. Гадаємо, незле зауважити, що Словник є результатом праці укладачів у вільний від основної роботи час, виключно з почуття обов’язку перед власною совістю й гуцульським краєм.
- Наприклад: ТОЯ [тойа], мн. -ї, той, ж., бот. Аконіт (лат. Aconitum), рослина, якій приписують магічні властивості оберега, приворотного зілля. Піидт берегом з миелиім стою, ніичьо сиі ніи бою, бо я ношу за поясом голубеньку тою. А я тою росколочю, тиій дам сиі напиетиі, кого схочю – розволочю тай буду любиетиі.
- Транскрибування ілюстрацій адаптовано до вимог видання. Напівжирним позначаємо наголошений голосний.
- Особливо це стосується слів, які мають семи, не співвідносні з іншими говорами, а чи літературною мовою. Наприклад, у зворотних дієсловах вгоувориетиі сиі, вкрічєтиі сиі, вспіватиі сиі, вгулятиі сиі, вробиетиі сиі, всудиетиі сиі, вфалиетиі сиі, вголосиетиі сиі передано значення інтенсивності, тривалості, вичерпності дії, «збудоване» на семі відповідного безпрефіксного незворотного дієслова гоувориетиі, крічєтиі, співатиі, гулятиі, робиетиі, судиетиі, фалиетиі, голосиетиі.
Про авторів
- Марія Миколаївна Астаф’єва (Соломійчук), кандидат фізико-математичних наук, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка. Народилася в с. Річці Косівського району Івано-Франківської області. Закінчила Яворівську середню школу (с. Яворів Косівського району). У 1980 — 1982 рр. працювала директором Річківської середньої школи.
- Ганна Василівна Воронич, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Автор наукових робіт з українознавчої проблематики в галузі історії, діалектології, граматики, ономастики й мовної практики, укладач, упорядник, відповідальний редактор низки наукових праць та діалектного словника.
Марія Астаф’єва,
Ганна Воронич
(Київ)
