Вікторія Вдовиченко
07.12.2016, 15:11

Після 4 грудня 2016, коли італійці сказали "Ні" для реформ прем'єр-міністра Італії Маттео Ренці, стає зрозумілим, що у 2017 році іще одну європейську державу чекають вибори. Нагадаємо, що за конституційні зміни проголосувало - 40.9% виборців, а проти - 59.1%. Явка виборців становила 65.9%. Підтримали своїм "так" Маттео Ренці лише 2 області Італії (Емілья-Романья, Тоскана) та провінція Бользано[1].

А з чого все почалося?

А все почалося з того, коли уряд на чолі з Маттео Ренці запропонував 47ініціатив, які визначили відхід від системи абсолютного бікамералізму та існування з 1946 року: а) зміна структури Сенату та його повноважень у розділі V, частині II Конституції; б) співвідношення законодавчо-виконавчої влади разом з регіональною; в) скорочення фінансування для Національної Ради з питань економіки та праці.

Зупинимося на особливостях цих змін. По-перше, планувалося втричі зменшити кількість сенаторів (представників Верхньої палати депутатів) з 315 до 100 осіб відповідно. Вони, на думку прем'єра, мали складатися виключно із представників регіонів (так званий "регіональний Сенат"): 21 мер, 74 регіональних радників від 20 регіонів та 5 сенаторів за призначенням Президента строком на 7 років. Таким чином, цей законодавчий орган перетворювався у консультативно-дорадчий, що спростило б процедуру ухвалення законів через голосування виключно Палатою депутатів. Проте, для Сенату було б необов'язковим ухвалювати законопроекти і він цілковито позбавлявся права винесення недовіри уряду.

У зв'язку з цим, по-друге, уряд запропонував сенаторам отримувати фінансову винагороду лише за їх роботу в органах місцевого самоврядування, а не за консультування в Сенаті. Так уряд Ренці прагнув скоротити виплати на його утримання. Крім того, ця реформа була пов'язана зі спробою вдруге зменшити повноваження регіонів, вперше після 2006 року, у сферах, що стосувалися стратегічної інфраструктури, цивільної оборони та енергетики із подальшим переданням повноважень центральній владі.

По-третє, на думку Ренці, під час голосування за кожен законопроект, він мав би ухвалюватися кожною з Палат без внесення змін до нього. У випадку коректив, процедура починалася знову у кожній з Палат і процес ухвалення рішень розтягувався у часі. Це негативно впливало б на ефективність імплементації тих змін, які передбачалися самим законопроектом. Водночас, відбувалося розмежування центральної та регіональної влад та розгляду петицій. Якщо раніше, навіть за наявності 50-тис. петицій, депутати самостійно вирішували чи розглядати її чи ні, то реформа Ренці передбачала, що 150-тис. петиція зобов'язувала б депутатів прислухатися до думки громадськості.

Крім того, Ренці пропонував реформувати CNEL (Національна раза з питань економіки та праці). Саме вона, на думку Ренці, перетворилася, на неефективний дорадчий орган уряду, оскільки з 1957 року змогла виробити пропозиції лише для 14 законопроектів. Ренці пропонував кошти, у розмірі 20 млн євро, що розраховувались на Нацраду, передати безпосередньо бюджету[2].

Що сталося 4 грудня?

Головна увага референдуму 4 грудня була прикута безпосередньо до політичної особистості самого Маттео Ренці і його пообіцяного "залишити пост прем'єра" у випадку негативного результату. На відміну від багатьох українських колег, італійський політик дотримався слова і наступного дня подав у відставку.

"Шлях мого уряду на цьому закінчився", заявив Ренці у своєму відеозверненні[3]. Звісно, не на часі було посилювати власні інтереси разом із прагненням реформувати країну зсередини, особливо після Brexit та позиції Д. Камерона. Проте, ідею такої реформи підтримували як Європейський Союз, так і Сполучені Штати, оскільки вона б гарантувала певну стабільність у банківській сфері та для єврозони в цілому. Після референдуму, зокрема, єврокомісар з питань економіки П'єр Московічі підкреслює, що "Італіє - це країна з сильною економікою. І, хоча, політична ситуація трохи нестабільна, вона зможе справитися з цим викликом, що не вплине на долю європейської валюти та єврозони"[4].

Ці тези він висловлював уже після того, як в Італії на фондовій біржі було зафіксовано один із найнижчих рівнів співвідношення курсів євро до долара з березня 2015 року - 1.0506 з поступовим підвищенням до 1.0524 (-1.3%). Крім того, у Мілані великі італійські банки проводять термінові наради щодо того, чи вистачить ринкової стабільності для проведення рекапіталізації активів у розмірі 5,33 млрд євро одного з найстаріших банків-кредиторів Європи - Монте деі Паскі ді Сієна (Monte dei Paschi di Siena)[5].

Німецькі експерти говорять про посилення нестабільності в Європі і поширення популістських тенденцій. На часі відбувся й з'їзд Християнсько-демократичної партії, який підтвердив позицію Ангели Меркель продовжувати боротися за крісло канцлера у 2017 році. "Як буде проходити процес стабілізації в одній з найбільших країн Європи - про це важко сказати", зазначив Манфред Вебер, депутат в Європарламенті від Християнсько-соціалістичного союзу[6].

Вибори, вибори... А чого очікувати?

Водночас, саме "як?" і "коли?" - два питання, на які важко й досі відповісти у контексті майбутнього Італії. Стає зрозумілим, що процес внутрішньополітичних реформ в країні не буде відбуватися аж до кінця березня - початку квітня 2017 року, поки не пройдуть нові вибори до парламенту Італії. А це негативна тенденція для євроінтеграційного процесу в цілому.

Наразі зрозуміло, що популістичним партіям, таким як "Рух 5 зірок" та "Лізі Норд" доведеться ретельно попрацювати над спільною програмою дій. Цікавим є той факт, що за два дні ці рухи виступили спільно щоб продовжити долю імплементації закону "Італікум", який підтримував Маттео Ренці. Італійський виборчий закон 2015 року ("Італікум") передбачає введення пропорційної виборчої системи. Він визначає, що мандати депутатів розподілятимуться за таким принципом: партія, що набрала не менше аніж 40% голосів отримує "бонус більшості", тобто 340 місць від загального 630 в Палаті депутатів. Якщо жодна з партій не набирає 40%, відбувається другий тур виборів за участі двох найбільших кандидатів.

Звісно, що у такій редакції цей закон не до вподоби популістам, оскільки він прямо вказує на шанс "другого повернення" Ренці, адже саме за його зміни проголосувало 40.9% виборців на референдумі. Не забуваймо, що Маттео Ренці залишатиметься й надалі лідером найбільшої партії в парламенті. Відповідно, популістичні рухи налаштовані змінити цей закон та повернутися до рішення Конституційного суду Італії від 4 грудня 2013 року, який відміняв положення, що стосувалися "бонусу більшості", тобто мінімального рівня підтримки виборцями партії для забезпечення "бонусних місць" та створення абсолютної більшості. Крім того, у рішенні цього суду мова йшла про відміну голосування окремо за кожного кандидата у переліку партії[7].

Демократична партія Італії, ймовірніше за все, проведе певне переформатування свого складу, адже не усі "союзники" Ренці були його союзниками на референдумі. Зокрема, сказати "так" на референдумі закликали Анджеліно Альфано, міністр внутрішніх справ Італії та лідер "Нового правого центру", міністр оборони Роберта Пінотті, губернатор області Фріулі-Венеція-Джулія Дебора Серракіані, голова Демократичної Партії Етторе Розато, його колишній голова, міністр культурної спадщини Даріо Франческіні та ін..

Водночас, суперник М. Ренці по лівоцентристській коаліції П'єр Луїджі Берсані став супротивником реформ Ренці. Саме Берсані долучився до "Руху 5 зірок" та "Ліги Норд" у виробленні програми технічного уряду Італії до виборів 2017 року. Протиріччя між політиками розпочалися іще тоді, як Маттео Ренці очолив уряд після технічної відставки попереднього кабінету Е. Летта. Ліві сили, які були на початок 2014 року найбільш впливовими в Італії, ініціювали відставку Летти та обрали саме молодого та харизматичного Ренці головувати в уряді.

У свою чергу, коаліція популістів пропонує цілу плеяду молодих 30-річних політиків на роль майбутнього прем'єра: молодого підприємця, заступника голови Палати депутатів Італії Луїжі ді Майо, голову регіонального відділення "Руху 5 зірок" в області Лаціо Алессандро Ді Баттіста та губернатора м. Турина Кіяри Аппендіно.

Наразі головну і керуючу роль в Італії відіграватиме саме президент Італії - Серджо Маттарелла, оскільки він також прагне досягнути певного рівня політичної та економічної стабілізації в країні. Він розглядатиме кандидатури трьох претендентів-демократів на пост "технічного" прем'єра: міністра економіки П'єра Карло Падоана, президента Сенату П'єтро Грассо та міністра транспорту Граціано Дельріо. Рішення це буде також залежати від того, як проголосують 8 грудня італійські політики за проект бюджету на 2017 рік.

Тобто, можна підсумувати, що Італія почала жити новими реаліями, коли "політики живуть ідеями до наступних виборів". Проте, країна потребує курсу реформ і не просто "технічних", а й ефективних. Наслідуючи слова А. де Гаспері: "Існує багато розмов про те, чи підтримувати "лівих" чи "правих". Як на мене, найважливіше - це крокувати далі і рухатися вперед".

.

[1] http://elezioni.interno.it/referendum/scrutini/20161204/FX01000.htm

[2] http://www.reuters.com/article/us-italy-referendum-cnel-idUSKBN13N1EW

[3] http://ua.euronews.com/2016/12/05/italy-renzi-resigns

[4] http://www.trt.net.tr/italiano/italia/2016/12/05/referendum-moscovici-fiducia-in-italia-e-in-resistenza-zona-euro-a-shock-623785

[5] http://www.reuters.com/article/us-italy-referendum-banks-idUSKBN13U119

[6] http://www.trt.net.tr/italiano/italia/2016/12/05/referendum-moscovici-fiducia-in-italia-e-in-resistenza-zona-euro-a-shock-623785

[7] http://www.repubblica.it/speciali/politica/referendum-costituzionale2016/2016/12/05/news/dopo_referendum_governo_posizioni_partiti-153495364/